Шановний пане Президенте, шановний пане Голово, члени

президії, народні депутати, пане Прем'єр-міністр! Після того, як Президент

України запропонував мені і висловив у такий спосіб мені персональну довіру подумати

над посадою Міністра оборони, я справді замислився. І багато часу присвятив

упорядкуванню моїх знань і розуміння про ситуацію в безпековому секторі. На попередній посаді як член РНБО і як учасник перемовин з

Російською Федерацією я постійно спілкувався з нашими військовими,

розвідувальним товариством, також у діалозі з нашими міжнародними партнерами.

За останні дні я провів десятки зустрічей і згадав свій власний досвід служби в

армії. Я намагався сформувати своє персональне бачення того, з чим доведеться

мені мати справу і відповідно яку стратегію я маю обрати. З багатьох зроблених

висновків мене найбільш зачепило, в першу чергу, два. Перше. Армія користується найбільшою довірою у суспільстві,

українці покладаються на Збройні Сили більше, ніж на церкву. Це відомий факт.

Тобто армії як інституту ми довіряємо і шануємо її. Але, якщо подивитися на

інші факти, то виходить, що про окремого солдата, сержанта, офіцера ми

піклуємося недостатньо, ставимося несправедливо і без належної поваги: з

моменту потрапляння до війська і навіть після звільнення, коли учасники бойових

дій з посвідченням не пускають, наприклад, до маршруток. Другий висновок. Ставлення у багатьох випадках є таким, наче

на цього солдата, сержанта чи офіцера ми розраховуємо лише один раз: прийшов на

контракт, контракт завершився, і він його не продовжив. Або, коли людина йде на

фронт, її проводжають, підтримують, а коли вона повертається з фронту, то часто

опиняється без відповідної найменшої поваги та уваги. Чому це так? Адже ця проблема виникла точно не сьогодні і

навіть не вчора. На мій погляд, так відбувається тому, що в Україні досі не

сформовано цілісну візію, а яка ж система оборони нам потрібна.

Програмно-стратегічні документи вже є, але немає цього на рівні відчуттів,

немає цього на рівні втілення підзаконних нормативних актів і так далі. Тому ми

дуже часто недооцінюємо вагу рішень, які треба приймати, і не усвідомлюємо

цінність справедливості та поваги в процесі розбудови війська. Війна з Росією триває вже восьмий рік Гібридний характер

конфлікту, воєнний потенціал держави-окупанта, а також безпекова ситуація у

світі вимагають, щоб відповідь України на ці виклики була комплексною і

адаптивною. Ціна ескалації має бути неприйнятною для агресора, а вартість,

тимчасова окупація наших територій, постійно для них зростати. Сьогодні Міністерство оборони – це цивільне відомство. Саме

його завдання формувати політику і візію армії як одного з символів держави, а

також створювати умови, щоб Збройні Сили могли ефективно виконувати свою

функцію – давати відсіч ворогу. Результати діяльності міністерства впливають на

весь сектор і позначаються на стійкості країни в цілому. Тому я сприймаю

представлення на цю посаду як велику честь і водночас розумію всю вагу

відповідальності. Дуже коротко відзначу основні напрямки роботи на посаді

міністра. Перше. Це забезпечення синергії дій. Міністерство оборони,

Генеральний штаб і профільний комітет парламенту мають діяти як складова

єдиного організму. Міністерство оборони має Важлива складова – це забезпеченість синергії з міжнародними

партнерами. Військова дипломатія у партнерстві з нашим МЗС буде одним із

головних пріоритетів. Наші сухопутні війська – одні з найсильніших на континенті.

Грозною силою є українська морська піхота. Від згадки про ССО тремтять вороги,

а про ГУР після Афганістану взагалі знає весь світ. Проте є лакуни у сфері

протиповітряної, протиракетної оборони і потребують суттєвого посилення авіації

і флоту. Мусимо дуже прагматично оцінити, де зробити акцент на розвиток Маємо системно працювати над підвищенням сумісності з

країнами НАТО, у нас є значний простір для розширення практичної співпраці з

Альянсом. У рамках стратегічних стосунків з США треба наповнювати змістом

домовленості, закріплені під час візиту Президента України до Вашингтона. Взаємодія

з Великою Британією, Канадою, Польщею, Туреччиною Другий найважливіший напрям – це люди. Треба змінити підхід

до кадрової політики, подивитися на Збройні Сили як на потужного роботодавця,

який змагається за найкращих у конкурентних умовах, який дбає про людей від

моменту вибору професії та адаптації після служби. Тільки так ми сформуємо

насправді професійну армію. Якщо ми хочемо, щоб два війська… до війська, вибачте, йшли

здібні й мотивовані, потрібні адекватні умови служби, щоб люди бачили

перспективу, щоб не виникало дилеми: йому служити чи повертатися і зберігати

свою родину. Третій напрям – це підвищення якості управління. Першим моїм

кроком буде повний аудит міністерства, аналіз внутрішніх процесів і

документообігу. Українська паперова армія має залишитися в минулому. Особливу

увагу буде приділено організації оборонних закупівель відповідно до закону,

який набрав чинності в цьому році. Також необхідно завершити розмежування

повноважень між міністерством і Збройними Силами і ліквідувати будь-яке

дублювання. Підсумовуючи. Я два роки брав участь у переговорах з

російською стороною на різних майданчиках і скажу на своєму досвіді: сильна

армія – це один з найпотужніших дипломатичних аргументів в мирному процесі.

Хочемо миру, хочемо повернути Крим і окуповані території Донеччини і Луганщини

– Дякую за увагу.